«МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ»

                                                               Яковенко Т.В.,

                                                                                 кандидат педагогічних наук

         Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився в українському письменстві бурхливим розвитком модернізму, що, як і в інших слов’янських літературах тієї доби,  за словами  Т. Гундорової, "ототожнювався з переборенням провінційності й боротьбою за європейського рівня літературну техніку", виконуючи при цьому "роль тоталізатора національного літературного розвитку" [3, 11].

         Михайло Коцюбинський поставив перед собою  важливе  ідейно-естетичне завдання:  відповісти на запити українського інтелігентного читача, вихованого на кращих здобутках світової літератури,  багатої не лише на теми, а й на способи  художнього опрацювання сюжетів. Звідси його наполегливі творчі пошуки, сміливе експериментування в галузі художньої форми. Окремі твори письменника  є  класичними зразками символізму, імпресіонізму, експресіонізму, які засвідчили, що українська література кінця ХІХ ст. - початку ХХ ст. розвивалася в руслі світового мистецтва слова. Є всі  підстави стверджувати, що Коцюбинський пішов далі своїх сучасників у західноєвропейському письменстві, ставши  предтечею  світового  екзистенціалізму, цього найзагадковішого і найсуперечливішого філософсько-літературного напряму, який  остаточно теоретично  визначився  тільки в  40-х роках ХХ ст. у Франції, де  був  представлений письменниками-філософами Ж.П.Сартром, С. де Бовуар, А.Камю та ін. Згодом цей напрям поширився в усіх літературах світу.

         Серед  визначних попередників  екзистенціалізму як філософсько-літературного напрямку були Б.Паскаль, Ф.Ніцше, Ф.Кафка, у Росії  -  Л.Шестов, М.Бердяєв, Ф.Достоєвський, в Україні - М.Коцюбинський,  В.Стефаник,  пізніше  -  В.Винниченко.

         Основні засади екзистенційного вчення, викладені в праці Ж.П.Сартра "Екзистенціалізм  -  це гуманізм" (1946). Головною ідеєю екзистенціалізму є твердження, що кожна людина творить саму себе шляхом власного внутрішнього вибору. Тільки "свобода людини та свобода вибору дають їй змогу самовиразитися, самовиразитися і надати сенсу своєму існуванню "   [1, 243]. Людина - лиш те, "якою вона робить себе сама"[7, 323], адже  "індивідуальний суб’єкт сам себе вибирає" [7, 324], "творить свій образ, а поза цим образом нічого нема" [7, 333]. Людина - лиш "ряд її вчинків"         [7, 334]. Таким чином "доля людини зосереджена в ній самій" [7, 335]. Обираючи лінію поведінки, людина "вибирає і саму себе перед лицем інших людей" [4, 340], – стверджує і Альбер Камю. Адже навіть "почуття зумовлюються вчинками, які ми робимо" [4, 330], а "людина визначається комедіями, які вона розігрує. І нітрохи не менше, ніж найщирішими поривами душу !" [4, 229].

         Для екзистенціалістів будь - який життєвий вибір - рівнозначний грі, певній ролі.

Однак, добровільно обравши свою життєву роль, людина потрапляє в жорстоку залежність від неї: " Почуття, яке зображують, і почуття, яке відчувають, майже нічим не різняться" , - продовжує думку Камю інший теоретик екзистенціалізму Анре Жид [4, 226]. Мало того - людина, поглинута власною роллю, на початку гри зазвичай не відчуває її влади над собою, "трагедія не сприймається всерйоз, подібна легковажність врешті-решт виносить вирок" [4, 226].

         Дивовижним чином ці думки видатних філософів-екзистенціалістів 40-х років ХХ століття перегукуються з міркуваннями Михайла Коцюбинського, який ще 29 березня 1909 року писав про своє нове оповідання "Дебют": "Тема цікава. Це перший виступ на життєвій сцені, перша гра і разом з тим свідомість гри, і якась сила, що штовхає людину по похилості вниз, що не дає покинути ролю, спинити гру, що каже розсівать наше "я" з повним завзяттям і всякими способами, як смітникові бур’яни своє насіння " [5, 365]. Отже, як слушно зауважує Т.Гундорова, "відбувається підміна життя специфічною чуттєвістю… Як гру сприймає своє життя, персонаж "Дебюту" М.Коцюбинського" [3,111].

         Звернемось до тексту оповідання. Головний герой, він же й оповідач, юнак на ім’я Віктор, волею випадку потрапляє у домашні вчителі ("навчителі") до заможної польської родини. Віктор, очевидно, гарно освічений, людина демократичних поглядів, уважний і добрий вихователь, не позбавлений почуття гумору, має загострене, як у кожного бідняка, відчуття автентичності. У нього розвинута художня уява, він спостережливий, наділений аналітичним, не звиклим до бездіяльності, розумом. В поміщицькій  родині  йому ведеться непогано. Єдиний учень Стасик - "чудова дитина". Мати – пані Констанція - байдужа до всього, господар - пан Адам - втілення "рівного характеру, солідності і гуманізму. Дратує головного героя хіба що донька господаря, панна Анеля - "суха чорна фігурка з похилим станом"[5, 18].

         Дні в маєтку минають одноманітно, сіро, невиразно, поза часом. Жодних перемін, жодних вражень. Палка вдача Віктора нудьгує. Відсутність подій, котрі могли б скаламутити застиглість почуття, безглуздість існування - яскраво виражена атмосфера абсурду, яка створює ідеальні умови для народження абсурдної гри. Сучасні психологи пояснюють потребу в грі "як необхідність дати вихід надмірній життєвій силі" [6, 218], а потребу в лідерстві, змаганні - як "компенсаторну діяльність, що в символічній формі дає змогу задовольнити нездійсненні бажання" [6, 216]. Невипадково грі Віктора передує майстерно створений Михайлом Коцюбинським пейзаж, який чітко віддзеркалює душевний стан героя, його внутрішнє спустошення: "І так минав час. Осінь танула, як воскова свічка… Жадна земля випила за літо сонце, і воно стало бліде, анемічне. А земля мусила вмирати від голоду й спраги… В покорі нижче спустилося сіре та обважніле небо і придушило дахи домів у містечку…"[5, 22].

Отже, несподіване для самого себе бажання Віктора "підкорити" собі панну Анелю є ні чим іншим, як виявом екзистенційного лицедійства, породженого абсурдом життя. Прагнення викликати сум’яття в душі панни Анелі - це не що інше, як "потяг до руйнації" [10, 218], бо, за Еріхом Фроммом, ставлення людини до світу за умови абсурду існування, "поступово перетворюється в жадобу домінувати, тиснути на інших"          [10, 106].

         Сам Віктор не відчуває жодної небезпеки в обраній ним ролі закоханого. Вона спершу здається йому несерйозною забавою, смішить, розважає. Юнак  постійно самоіронізує, а саму схему гри вибудовує якнайбанальніше: спочатку просить у панни Анелі дозволу потримати клубок ниток ("Тепер від мене до тебе йде отся нитка і нас єднає. Ось я кладу на клубок руку, і тепло моєї руки кожен раз проходити буде між твої пальці. І ти будеш мене почувать" [5, 22], далі починає  "уперто дивитись на панну Анелю" [5,23].

         Символічна нитка небезпечної екзистенційної ролі-гри потяглася на диво легко. У тому ж, що це лише жорстока гра - нема жодного сумніву. Віктор впевнений у легкій перемозі і відверто зневажає свою жертву ("Я стежу за нею до самих дверей, і щось сміється в мені: "Ага!" [5, 23]. Мета гри - повне оволодіння душею панни Анелі. Для екзистенційного світосприйняття - "любов - це володіння, оволодіння", це "дві рівновеликі та рівнозначні сили - любов та ненависть" [10,222]. Віктор ще не розуміє, що обрана ним личина починає владно домінувати над ним ("Ще вікна чорніють, а я вже мушу вставати". Він підсміюється сам над собою ("Щоб першим в домі стиснути її холодну руку і відчути кістяк" [5, 25], не усвідомлює страшної руйнівної сили азарту ( "Ах чортовиння! У тих очах таки сидить якийсь святий: святий Антоній чи святий Рох… Я його вижену звідти…". Оскільки це єдина розвага героя, єдина можливість завантажити розум, він оживає лише тоді, коли "вдається зайвий раз скаламутити її холодний спокій своїм упертим зором" [5, 26].

         Тим часом гра затягується, владно підкорює собі гравця.  Віктор починає непокоїтись тим, що його зусилля витрачаються марно; стає невільником власної ролі, і, як наслідок, втрачає межу між грою і реальністю ("Я знаю, що в моїх очах закоханий вираз, я хочу, щоб той вираз розуміла панна Анеля, а тим часом я її ненавиджу… І разом з тим я буваю щасливий, коли вона звертає на мене увагу, дозволить зробити їй дрібну послугу, скаже прихильне слово" [5, 28].

         У гонитві за примарною метою "актор" поступово втрачає всякий глузд ("щоб тільки звернути на себе увагу, перестав їсти", аби мати "змучені очі, змарніле обличчя, зумисне не спав по ночах". І - як апогей втрати автентичності - «"по неділях почав ходити до костьолу, слідком за нею"      [5, 29].

         І ось нарешті Віктор зауважує абсурдність своєї гри і починає непокоїтися безсиллям перед власною роздвоєністю.

         Своє прагнення владарювати іншою людиною Віктор одверто тлумачить як непотрібне, абсурдне і разом з тим - незбориме. "Я буду втискати в душу чужої людини свою істоту. Накидаючи свої бажання, засівать своє "я". Справді й! Я не раз думав над сим. Хіба своє "я" ми не сієм так само уперто, як смітниковий бур’ян насіння? Як всі ті кульбаба, реп’ях і  кропива і таке інше, що окрилюють насіння і кажуть: лети!... Що гачками, щетиною та колючками влазять в одежу, в звірячу лапу, в собачий хвіст, аби тільки зайняти більші простори. Чи не те саме в сфері нашої психіки? Хіба не так само сліпо й завзято, всякими способами сіємо "я"… готові до всього вчепити, хоч би навіть в собачий хвіст. Бодай навіть в собачий хвіст… [5, 20].      Віктор уже нездатен визначитися, де він справжній, а де над ним тяжіє його роль (" Я її чую у всіх кліточках мозку, у грудях, в очах, на кінчиках пальців… Мила і ненависна." [5, 33].

         Зростає напруга. За твердженням сучасного дослідника Йогана Гейзінги, саме елемент напруги відіграє в грі найважливішу роль: "Напруга означає непевність, залежність…, прагнення розв’язати проблему й тим покінчити з нею… Ми кажемо: "напружена гра"… Саме цей елемент напруги… наростає в міру того, як гра набуває характеру змагання [2,18].

         Віктор ще здатен зізнатися самому собі: "Граю чи гра мене пхає - хіба я знаю?... І не можу спинитись [5, 34]. Оскільки ж у кожної гри свої закони ("Всередині ігрового простору панує особливий беззастережний ряд. Щонайменше відхилення від нього "псує гру" [2, 17], а Віктор обрав для себе саме  гру в нещасливе кохання, причому в найбанальнішому романтично-міщанському варіанті.

         М.Коцюбинський тонко простежує діалектику людської душі і розвиває логіку розвитку дій молодого "навчителя", прагне пояснити його гру. [4, 224].

         Роль зіграно до кінця і, скільки актор не має тепер перед нею жодних зобов’язань, вона втрачає над ним свою владу. Красномовна деталь: чудом  залишившись живим, вже через кілька годин у вагоні поїзда, Віктор зацікавлено розглядає  іншу жінку - незнайомку, свою гарненьку сусідку-супутницю, і навіть сердиться, коли пасажири її заступають. Де ж панна Анеля? "Нема нічого. Навіть тінь щезла… Пусто". [5, 42].

         Таким чином,  Михайло Коцюбинський  став одним з перших європейських модерністів, які формували нові "віталістичні, естетичні, екзистенційно забарвлені структури мислення" [3, 280]. На той час, за твердженням Тамари Гундорової , "література вже більше не могла бути документом часу, науковим методом, "розумним битописом". Письменники не задовольняються тим, щоб давати "живі типи: а переймаються моделюванням "закінчених", імовірних колізій і характерів" [3, 281].          "Змоделювавши" образ Віктора, котрий екзистенційно "обрав сам себе", свою маску, яка, зрештою, стала його обличчям, Михайло Коцюбинський творчо реалізував основні засади екзистенціалізму, напрямку, який тільки зароджувався у європейському модернізмі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 634 с.

2. Гейзінга Йоган. HomoLudens/ Пер. з англ. О.Мокровольського. – К.: Основа. 1994. – 250 с.

3. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискусія раннього українського модернізму . Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997. – 298 с.

4.Камю А. Миф о Сизифе // Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1990. – 398 с.

5.Коцюбинський М. Дебют // Твори: У 7т. – К.: Київ, 1975. – Т.3.

6.Основи психології / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. – К.: Либідь, 1992, - 632 с.

7.Сартр Ж.А. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1990. – 398 с.

8. Фрейд З. Будуще одной иллюзии // Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1990. – 398 с.

9.Фрейд З. Мы и смерть // Хрестоматія. Мн.: Хорвест, 1998. – 656 с. Библиотека практической психологии.

10. Фромм Эрих. Психоаналіз и этика. – М.: ООО Узд-во АСТ-ЛТД, 1998. – 568 с.